Нещодавно в нашій школі сталася така неприємна ситуація, що слів бракує передати обурення. Зараз я в батьківському комітеті, то ж коли організовують якісь заходи, я в темі. І ось в мого сина є однокласниця – Соломія, дівчина з дуже бідної багатодітної сім’ї. В неї тато помер, а мати тягне на собі чотирьох дітей. Згодом їй почав допомагати старший син Михайло. Та на початку війни він добровільно долучився до лав ЗСУ. Хоча тоді йому лишень 19 років виповнилося. Він міг нікуди не йти. 

І ось цьогоріч влітку Михайло потрапив під обстріл. Він отримав серйозне поранення і лікарі тиждень боролись за його життя. Та врешті врятували. Утім це був лишень початок довгого й важкого шляху. Згодом захисника переправили до Німеччини на операції, аби врятувати вцілілу ногу. Адже іншу він втратив. Також боролися з наслідками серйозної контузії.

Соломійка ходила до школи дуже засмучена. Я саме зустріла її маму і спитала, що із дівчиною. І тут жінка почала гірко плакати. Вона розповіла, що вони ледь виживають, дуже багато грошей йде на лікування. Вони могли б залишити Михайла в Україні, та тоді б він втратив і другу ногу. А зараз, коли парубок повернеться – потрібні будуть гроші на реабілітацію і нормальний протез.

 – Він самий ще дитина! А я й допомогти фактично не можу!

 – А виплата від держави?

 – Майже все пішло на операцію в Німеччині.